Народився Леонід Федорович Биков 12 грудня 1928 року в селі Знаменське, Слов’янського району Донецької області. Зараз це село входить до складу смт. Черкаське. Обидва населених пункти—козацькі поселення Слобожинщини. Вулиця, на якій народився Льоня—вулиця Свободи, 6, колишня Слобода. Батько, Федір Іванович Биков походив з цього села. Народився 24 грудня 1896 року в селі Знаменське Черкаської волості Ізюмського повіту Харківської губернії. Мати, Зінаїда Панкратіївна 1907 року народження. Дівоче прізвище – Бикова. Сім’я Бикових проживала в тій частині Знаменського, яку називали «Ганівка».
Це поселення було дано в придане поміщиком Шабельським своїй доньці Ганні. Обидві назви вживаються і сьогодні. 31 жовтня 1925 року Федір та Зінаїда зареєстрували свії шлюб у ЗАГСі при Знаменській сільраді. Будинок, в якому він народився, зберігся до сьогоднішнього дня. Слобода—це територія вільна від податків, поселення на території Слобідської України вільних людей. Козацький дух, який був у цьому краї, і вібрав у себе Леонід.
Це дух свободи, віри, людяності, справедливості. В 1929 році сім’я переїхала до міста Краматорськ в «Старый Город». Старожили краматорці довго пам’ятали дружню і веселу сім’ю Бикових. Почуття гумору у Леоніда спадкове. Федір Іванович передав сину і своє життєве кредо: головне бути людиною, людиною совісті та честі. Коли Льоні було один рік ,він тяжко захворів на запалення легенів.
Було дуже мало шансів на одужання. На перекір недузі він одужав, зміцнів, виріс і проніс через усе життя любов до матері. Мати, Зінаїда Панкратіївна заклала йому любов до театру і кіно. Вона дуже полюбляла кінематограф, не пропускала жодного нового фільму, гарно танцювала, була артистичною. Зінаїда заохочувала перші вуличні дитячі постановки, інсценовані пісні та казки біля свого будинку малого Льоні.
Він був там, і режисером, і сценаристом, і актором. «Моє коріння—в Прокатці, що на околиці Краматорська. Там мій початок»,—говорив Леонід Федорович. Не забував він і про батьківщину своїх батьків—Знаменське. У літній час любив приїджати у гості до своїх родичів—сім’ї Чепіги Любов Олексіївни. Разом з братами ходив купатися на Торець, який протікає за городами. 1941 рік—війна, евакуація в Алтайський край. Леонід—підліток намагався додати собі років, вступив до льотного училища. Через півроку був відрахований. Повертаючись додому у переповненому вагоні, він побачив двох льотчиків: капітана і підполковника. Вони всю дорогу співали «Смуглянку». Ця пісня була гімном їхньої «співочої ескадрильї» і одночасно реквієм загиблим товаришам. Зустріч у вагоні він запам’ятав назавжди, вона не давала йому спокою до тих пір, поки він не втілив її в кіно. Дебютував Л. Биков у кінострічці «Судьба Марины» в 1952 році. Потім були ролі у фільмах «Максим Перепелица», «Укротительница тигров», «Сора в Лукашах», «Алёшкина любовь», «На семи ветрах», «Осторожно, бабушка», «Зайчик».
Фільм «В бой идут одни «старики»» створено в 1973 році разом з режисером Євгеном Онопрієнко на чорно-білій кіноплівці на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка. Тоді вже була кольорова плівка. Фільм же знято на чорно-білій, так як керівництво не надало молодому режисеру кольорову, бо занадто вже він був свободолюбивий. «Це моя дитяча мрія. Це дань і моє визнання в любові тим, хто не повернувся з війни»,— писав Леонід.
У цьому фільмі вдалося втілити, здавалося, несумісне: смерть і життєстверджуючий гумор, романтичну тугу і відчайдушне молодецтво, пісенну лірику і високий героїзм. Режисеру вдалося передати, як швидко хлопці на війні мужніють і стають чоловіками. Війна, бомбардування, військові сутички -все це перехідне, а світ людських почуттів, душевних ціннсотей—це вічність. Цей фільм поставив нашого земляка в один ряд із великими майстрами кінематографа. Леонід Биков отримав за нього багато звань та нагород. Найбільшою нагородою для нього стала любов та повага глядачів. «Ніколи з горизонту моєї совісті не щезне могутня міць духу, яким був і залишається Леонід Федорович Биков—художник, громадянин, людина, занадто вразлива людина для сучасного світу. Людина - ідеал, людина майбутнього, якого любовно називали домашнім іменем Льоня», -писала українська акторка Ада Роговцева.
В 1974 році йому було присвоєно звання «Народний артист України». В 1977 році Л. Биков став лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка. отримав срібну медаль ім. О. Довженка, диплом за кращу роль на кінофестивалі в Карлових Варах. Актору також було присвоєно звання Заслужений артист СРСР.
Що ж такого зробив простий хлопець родом із Донеччини, що його пам’ятаємо і зараз? На нашу думку, фільм доводить, що урок людяності, наданий Леонідом Федоровичем,—вічний. Всі війни рано чи пізно закінчуються, а наслідки їх, позиції кожного, хто приймав участь у них, історія не забуває. Чи ти був на боці правди і справедливості, людяності і порядності, чи ти був по інший бік? «Будемо жити!»—так сказав герой кінострічки командуючий ескадриліею Титаренко у фільмі « В бой идут одни «старики»». Дійсно, життя доводить, що воно сильніше смерті. Навіть на похороні Леоніда Бикова в 1979році грала не поховальна музика, а звучала «Смуглянка», як гімн життю людини, яка любила людей та життя.
Чи пам’ятають у Черкаському свого знаменитого земляка? Так, пам’ятають. 14 грудня 1999 року в Черкаському будинку культури було відкрито куточок пам’яті, присвячений актору. 27 квітня 2000 року на стіні Черкаського будинку культури було встановлено меморіальну дошку. Таку ж дошку встановлено і на будинку, де він народився по вулиці Свобода, 6. вулицю ім. Карла Лібкнехта перейменовано на вулицю ім. Л. Бикова. (Автор Сколова Г.І.)
