Що робить людину людиною? Для когось це гроші, для когось – подвиг, а для когось – навіть самопожертва. Цей феномен буденності трапляється край рідко в сучасному суспільстві. На жаль, так склалося, що не кожна людина на це здатна. Це є проявом слабкості й холоду душі. І тільки справді смілива, чуйна особистість здатна на такий вчинок. Самопожертва – це вищий прояв благородства. Це ще раз доводить, що у світі досі існують доброта, людяність, безкорисливість. Одним із таких людей був Володимир Рибак.
З 2009 року Володимир Рибак розпочав свою активну політичну діяльність – став членом політичної партії ВО «Батьківщина», а вже наступного 2010 року його було обрано головою Горлівської міської організації партії. Цього ж року в листопаді місяці він став депутатом Горлівської міської ради.
В 2012 році під час парламентських перегонів Володимира Рибака висунули кандидатом в народні депутати України від виборчого округу № 52. Володимир в своєму місті завжди мав репутацію борця за справедливість, який неодноразово критикував управління міської ради, звинувачуючи його у корупційних діяннях.
Володимир Рибак завжди був принциповою і небайдужою людиною. Він ніколи б не зміг промовчати чи пройти мимо, якби десь зустрів яку-небудь несправедливість, що діється на його очах. Він по своїй людській сутності був борцем за справедливість і в цій боротьбі за правду готовий був пожертвувати навіть власним життям. Це був його життєвий вибір, як і вибір тих Героїв Революції гідності, поряд з котрими на Майдані в Києві стояв і Володимир. Був він там і в ті страшні лютневі дні, коли кров вбитих і поранених патріотів окропила бруківку київських вулиць. Тоді він вижив і сказав друзям по Майдану: «…якщо я вижив в ці дні, то буду жити довго». Але склалось по-іншому…
17 квітня 2014 в місті Горлівці зібрався мітинг, який організували проросійські сепаратисти на підтримку міського голови Євгена Клепа. Під час цього мітингу Володимир Рибак намагався зняти з фасаду міськради прапор сепаратистської, так званої, «Донецької народної республіки» та повернути на його місце прапор України. Також неодноразово пробував прорватись до мікрофона, щоб звернутись до присутніх на мітингу. Але проросійські бандити завадили йому це зробити. Після мітингу чоловік пішов вулицею пішки. Друзі Володимира помітили червоне авто, яке рушило слідом за ним, а в самій машині вони впізнали тих самих осіб, котрі декілька годин тому зупиняли Володю на східцях міськради. Тетяна зателефонувала Рибаку: «За тобою їдуть. Сідай з нами!» Але він відповів, що помітив цей супровід і що спробує піти дворами та загубитись в натовпі. Коли друзі Володимира під’їхали до перехрестя поряд із концертним комплексом, вони знову побачили той самий червоний автомобіль: всі двері в машині були розкриті, а всередині перебував лише водій. Поруч було багато людей, котрі зібрались на концерт, але помітити Володимира ніде не вдавалось. Після цього телефонний зв’язок з ним обірвався. 19 квітня понівечене тіло Героя було виявлене місцевими рибалками в річці Казенний Торець поблизу смт. Райгородок. Дружина Володимира опізнала тіло свого чоловіка 22 квітня 2014 року. Наступного дня дружина вивезла тіло вбитого чоловіка з міста Слов’янська до його рідного міста Горлівки Донецької області. 24 квітня міському цвинтарі поховали Героя. У нього залишилася дружина Олена та двоє дітей – дочка Марію та син Юрій. Володимиру Рибаку було 42 роки… Депутат загинув за те, що не хотів, щоб його місто потрапило під владу терористів, не зрадив символів України. Єдиний зі всіх жителів 270-тисячного донбаського міста. Останнє, що сказав Володимир Рибак своїй дружині: «Крім тебе, мене ніхто не підтримає».
За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 94/2015 від 20 лютого 2015 року Володимиру Рибаку було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно). (Матеріал Зоненко Г.В.)