Маєток Генріха Яковлевича Судермана розташований в с. Зелене . В
1908 році хутір Зелений належав сім’ї Генріха Судермана, а загальна площа
володінь, згідно документів Гельбштадського волосного управліня складала 3,700
десятин.
Засновник
садиби Генріх Якович Судерман. Генріха були дуже заможними людьми, і всі діти були
власниками хуторів. Дружина Генріха -
Марія Судерман. У подружжя Судерманов було три сина - Яків, Генріх, Абрам і дві
дочки Єва та Агнес.
Генріх
Якович Судерман. За походженням менноніт (мав голландське коріння). Меноніти – одна з релігійно-протестантських громад. Наприкінці
18 ст. родини менонітів на запрошення царського уряду переїхали до Російської імперії. Менонітам була обіцяна свобода віросповідання, їх звільнили від
військ. повинності, від усіх податків терміном на 10 років, виділили кожній
родині 65 десятин землі
та 500 рублів. Наприкінці
1890-х рр. у Російській імперії налічувалося 50 тис. менонітів, що мешкали в 162
колоніях, у
тому числі в Катеринославській губернії – у 51 колонії,
Генріх
Судерман був великим землевласником в Бахмутському повіті Катеринославської губернії, де в Криворізькій волості побудував родову садибу.
На збережених будівлях садиби є дати 1887, 1889, 1912 та 1914 роках на
підставі яких можна припустити, що в 1887 році була
куплена ділянка.
Господарства
менонітів мали найвищі показники землезабезпечення, вирізнялися зразковими і
високопродуктивними породами худоби. Меноніти мали дрібні заводи, фабрики,
млини, майстерні, займалися сільським господарством.
На
території маєтку розташовувалися кузня, паровий млин, крупоружка, стайня,
тваринницькі корпуса, будинки для прислуги, ставки, сади.
Меноніти надавали особливого значення вихованню та освіті
дітей, вважали писемність найважливішою потребою людини, вирізнялися
працьовитістю, соціальним укладом життя, морально-етичними нормами. Кожна їхня громада діяла незалежно від іншої, обирала власних
духовних наставників та проповідників.
У 1887 році посеред полів Судерман збудував садибу, про що свідчать дати, вибиті на колонах при в’їзді в маєток. Навколо він викопав кілька ставків і заклав сади з різними видами дерев. Як і більшість менонітів, що розселилися на території теперішньої Донеччини, родина Судермана мала неабиякий підприємницький хист: у їхньому господарстві не тільки обробляли землі й вирощували багато худоби (зокрема й розводили породистих коней( Пам’ятна книга датована 1916 роком), а також привезли на хутір передову парову техніку та облаштували великі млини.
Хоча меноніти візуально
зникли з краєвиду Південної Росії величезна кількість їхніх будинків збереглася
до наших днів. Ці будівлі, яким понад сто років, є свідками історії російських
менонітів та розвитку їх суспільства. Хоча тепер у колишніх менонітських оселях
живуть українці, в них досі можна відчути давній дух конгрегації. Деякі з
менонітських фабрик та млинів були перетворені на інші установи, але багато з
них все ще функціонують, символізуючи перехід менонітів до промислового
суспільства. Колишні маєтки, які сьогодні або покинуті, або перейшли у
громадське користування, є свідченням минулого процвітання та самовираження.
Час від часу спалахували пожежі, які знищували
села. Згідно з рекомендаціями, найкращим вважався будинок, зроблений з
випаленої глиняної цегли та вкритий глиняною черепицею. Генріх для Судерман будівництва садиби використовували
цеглу з іменним клеймом «К» власника цегельного заводу Генріха Классена.
Будівлі початку ХХ століття побудовані з цегли з клеймом «S», коли Судерман вже
мав свій цегляний завод. При будівництві цегла клалася у спосіб, як це робили
ще в Голландії. Усі менонітські кам’яні будинки мають однакову кладку. Її схема
була такою: першу цеглину клали у довжину, уздовж стіни, а наступну – упоперек.
Ті цеглини, що лежали вздовж стіни, зміцнювали їх у довжину, а поперечні
надавали додаткової міцності стінам по ширині. Такий принцип голландської
кладки надавав надзвичайної міцності будівлі.
В'їзд в садибу прикрашають парадні ворота-колони з червоної цегли. На одній колоні стоїть дата 1887 (рік початку будівництва), на інший 1912 (рік закінчення). На території маєтку розташовувалися кузня, паровий млин, крупоружка, стайня, тваринницькі корпуса, будинки для прислуги, ставки, сади. У XIX ст. менонітські будинки були великими за розміром. Їхні стіни, як і стіни стодол, були цегляними та оздобленими. З вулиці на подвір’я мешканці входили через великі орнаментальні ворота-стовпи, які ставали дедалі вишуканішими.
При
порівнянні пропорції подвір’я відносно вулиці здавалося, що такі ворота були насправді
занадто великими, але у цьому виражався статус власника. У цей період на стиль
менонітських садиб у значній мірі впливають зовнішні фактори, і часто для
будівництва наймають неменонітів. Власники великих маєтків та промисловці
відмовляються від традиційного менонітського стилю «будинку зі стодолою», а
їхні садиби стають подібними до російських та західноєвропейських. Новий будинок господарів на фасаді має іншу дату 1914 року, на фронтоні
одноповерхового крила головної будівлі є ініціали господарів маєтку «HMS» - Henrich і Maria Sudermann.
У роки Української революції, політичних
переслідувань й утисків релігійних громад, значна частина менонітів емігрувала
до Канади та США. Життя Генріха
Судермана трагічно обірвалося 18.10.1918.
За повідомленнями тогочасної німецької преси, Генріха вбили неподалік власної
садиби. Про
долю його родини нічого не відомо, кажуть лише, що його далекі родичі колись
відгукувалися з Канади. У радянський час панську садибу Судермана
використовували для найрізноманітніших потреб у колгоспі села Зелене. А згодом
вона почала занепадати й ледь не повторила сумну долю сусіднього маєтку, який
належав менонітській родині Классенів, від якої в пам’яті місцевих залишилася
тільки назва «Панські сади».