«Повернення в степи донецькі» Микола Федорович Чернявський

 

Відео "Повернення в степи донецькі.

                                                                                    Я – степу син,

                                                                                    Душею й тілом я весь твій!

                                                                                    Ідуть літа – а я

                                                                                    Ще й досі чую у собі:

                                                                                    Блукає по степам моя відрада

                                                                                    І кращі ліки від журби...

                                                                                                                        "З чужини "

До недавнього часу ім’я Миколи Федоровича Чернявського, талановитого українського поета і прозаїка, було мало відоме сучасному читачеві. Микола Чернявський належав до тієї частини інтелігенції, яка стояла близько до народу, боліла його болями, страждала його стражданнями, подівалась і вірила в його кращу долю.

Холодна кров рабів дала мені життя,

А доля завела у темряву кадильну…

Народився Микола Федорович Чернявський 3 січня 1868 року в селі Торській Олексіївці (Шаховій) Бахмутського повіту Катеринославської губернії (Нині с. Октябрське Добропільського району) в родині сільського диякона.

У 1870 році батько його одержав приход у селі Новобожедарівці Слов’яносербського повіту, яке було останнім українським селом на Дінці.

Широкий повноводний Донець з його задумливими гаями і тихими левадами, крейдяні гори, що, мов старовинні замки, велично височіли на берегах його. Вони запам’ятались і полюбились хлопчику на все життя.

«З малих літ  я полюбив ті гори й отой принадний краєвид і пізніше, бувало, цілі години просиджував або на могилі, або на кам’яних брилах, втопивши погляд у сизу далечінь».

                               О Донче, Донче тиховодий,

І ви, розлогі береги,

Я знов до вас, в країну вроди,

Прийшов звільнитись від ваги

     Виховуючись у виключно селянському оточенні, Микола Чернявсьий з дитинства пізнав важку працю хлібороба. Батько його, хоч і мав духовний сан, але, будучи по натурі хліборобом, так і не зміг уже відірватися від землі. У нього було чимале господарство селянського типу, і вся сім’я ціле літо з ранку до вечора працювала в полі, а восени та взимку молотила звезений у стодолу хліб.

М.Ф.Чернявський з братами

Початкову освіту Микола Чернявський одержав у трирічній народній школі Митякінської станції за Дінцем, де жив увесь цей час в оточенні козацтва. Потім півроку навчався в Луганській приватній школі, проходив”курс наук” у сільського попа.

Сподіваючись вивчити сина на священика, батько згодом віддає його до Бахмутської духовної школи, яка була єдиним навчальним закладом на Донеччині, куди мали доступ діти селян і бідного духовенства. 

У своїх спогадах про навчання в Бахмуті Чернявський писав: „Три роки пробув я у стінах Бахмутської „бурси”, набирався терпіння і шкільної науки. А наука була нудна і гірка...

У вірші "Бурса" він ділиться своїми переживаннями:

                               Усе там бралось кулаками,

І я, як інші, кулаком

Беріг права свої й свободу

Між войовничого народу.

І все, про що боюсь згадать,

Усе, що мала бурса-мати,

І я повинен був зазнати,

Душею й серцем перейнять.

Віддушиною для Миколи Чернявського у цей час були книги. Він багато читав, а з 1887 року став писати свої перші вірші, коли після закінчення Бахмутського духовного училища навчався у Катеринославській семінарії.

                    У юнака був намір учитися далі в університеті, та цьому перешкодили різні причини, серед яких не останньою була матеріальна. У батька, крім нього, виростало дев’ятеро дітей.

У 1889 р. М.Чернявський повертається до Бахмутської духовної школи, на цей раз уже вчителем музики і співів. Учні полюбили свого викладача за добре ставлення до них, за його прогресивні погляди.

                    Але не задовольняло поета те міщанське оточення, у якому він опинився, працюючи викладачем. "Оточення було вузьке і задушливе. Люди говорили про небо, а плазували по землі. Любили ближнього, а жили з його

темноти й кривавої праці..."

                                        Нікчемне, темряве містечко,

Дрібна щоденна метушня,

Хоч би одне живе словечко

                                       Почути де по праці дня!.. --  

напише з сарказмом Чернявський у вірші "В міщанськім царстві" (1891р.) Це ніби погляд зсередини на звичаї і проблеми бахмутських священнослужителів, які здебільшого були не кращими представниками свого стану. Він не прийняв ні їхній способ життя, ні ставлення до роботи, до учнів. Конфлікт був дуже глибоким, він торкався найголовнішого в житті поета:

                                       Я жив свій вік без заохоти, -

Та я й не жив, а я конав

В ярмі немилої роботи,

Але ярма не розривав...

Не знав я радошів ніколи,

Не знав ясних, безхмарних днів,

Я не горів у стінах школи,

А з неї вийшов – тільки тлів...

Але нарешті наступає той час, коли у серці оселилася радість, з’явився сенс життя. Прийшло кохання. 18 липня 1893 року у Благовіщенському храмі міста Бахмута відбулося вінчання Миколи Чернявського з Софією Смирницькою, дочкою вчителя духовного училища. А у 1895 році у місті Харкові виходить перша збірка віршів „Пісні кохання”, де поет передає всю ніжність закоханої душі. Він – лірик, і тема кохання йому дуже близька. Цим він живе, це надає йому творчої наснаги.

У «Пролозі» (збірка „Пісні кохання”) Микола Чернявський розповідає про чарівні сномарення, в яких йому з’явилась казкова прекрасна морська царівна і, голублячи його, передрікала щасливу долю співця, в душі якого лежать небачені скарби і сплять ще не чувані світом пісні. Як вірна поетична настанова в житті звучать для нього її слова: „.. сміло співай, і щастя, і горе у пісню вкладай”

М.Ф. Чернявський з дружиною та дітьми.

Микола Федорович Чернявський, займаючись літературною і викладацькою діяльністю, разом зі своєю дружиною брав активну участь у культурному житті Бахмута як член музично-драматичного товариства.

          У 1901 році він залишає службу в духовній школі Бахмута. І цього ж року Чернявського запрошують на роботу до Чернігівської земської управи. Відомий український політичний і культурний діяч Олександр Лотоцький підтримував нашого земляка, дав високу оцінку першій збірці Чернявського: „Був я тим збірником зачарований. Не часто доводилося зазнавати такої насолоди, що давали „Пісні кохання”. Зразу було знати, що се „поет милістю божою”.

Яскравою поетичною сторінкою у творчості Чернявського є тема рідного краю – степового Донбасу. У 1898 році у другій збірці під назвою „Донецькі сонети” він не тільки змальовує його красу, а й розповідає про працьовитих людей цього краю.

 

Ой степе, мій степе,

Ой рідний мік раю,

До тебе на волю

Я знову тікаю!

Несу тобі душу,

Отруєне снами,

Несу тобі серце

Налите сльозами.

 

Ой вір мені, степе,

Тут кривди немає:

Що важко, що тяжко

Твій син знемагає.

Щороку – все менше

Життя його манить,

Щороку – то гірше

Щемлять його рани.

А думка зрадлива

Головоньку журить.

Не йму собі віри –

І розум одурить!..

 

О степе, мій степе,

Порадь мені, друже,

Як жити на світі –

Стомився я дуже!

Скропи мої груди

Живою росою,

Розвій мої думки

По вітру горою!...

 

СТЕП

Все рідне, знайоме з дитинства мені:

Це небо гаряче, могили сумні,

І сон безтурботний змарнілих степів,

Овечі отари й табун лошаків,

Що здалека часом маячать в степу, -

Безмежнім, безверхім величнім склепу.

Все – рідне, знайоме, і все те мені

Дорожче від раю в чужій стороні.

 З усіх образів степу, майстерно змальованих Миколою Чернявським, найбільш поширений образ весняного степу, коли він весь укривається буйним цвітом диких трав. Серед цієї барвистої картини у поета „серце ожива”, коли він повертається додому, „несучи назад з собою смак гостріший до життя” („Як люблю піти весною”, 1897 р.). Він заздрить червоним макам, які „мов жар, горять по степу лоні”, ввібравши „спеку в пелюстки”.

          Його чарує своєю ніжною красою степовий ранок, коли степ, „за ніч набравшись сили, ще твердо спить і вогко снять рослини” („Степовий ранок”, 1900 р.) і тільки далекий гуркіт поїзда, що промчить уранці степом, відлунюється вдалині та „та біла хустка диму” пропливе „у сонній млі нічній”. Поет не може не любити „ці простори степові”, як і не може згасити

                                       Той вогонь в своїй крові,

Що з віків його збирали

Наші предки в цих краях,

Як номадами блукали

По неміряних степах?!

           Мабуть, важко знайти в нашій літературі знавця Донеччини глибшого, ніж Микола Чернявський. Сучасність, сива давнина у всіляких її проявах присутні на сторінках книг поета. Давноминула історія рідного донецького краю проходить через серце митця в образі князя Ігоря зі „Слова о полку Ігоревім” у власному перекладі.

          Далекий легендарний час, від якого тільки й залишились що легенди, поетично переосмислював Микола Чернявський. Він поринає в далеку епоху, щоб вияснити для себе і нащадків назву „Савур-Могила”. 

Донеччина у свідомості поета існує як складова частина всієї України. Тема України, її трагічна історія присутня у багатьох творах поета. Микола Чернявський прагнув осмислити причини ганебного становища народу, української мови і культури взагалі. Відповіді на наболілі питання він шукав у історичному минулому народу і вважав, що

                                       У нашім минулім – там воля і слава,

У нашім минулім – безсмертні діла,

Цього не украде в нас зрада лукава,

Бо кров’ю Вкраїна все те добула...

          Письменник вірив, що Україна і її мова не загинуть, бо не може загинути мова, якою „люд скликав Підкова, Богдан славетний і Палій... Якою наш Кобзар співав...”. Любов до України, до її народу чи не найсильніше почуття, яке декларував у своїх поезіях Микола Чернявський. 

          У 1901 році М.Чернявський пореїздить до Чернігова на посаду земського статистика.Тут він уперше знайомиться з видатним українським письменником М.М.Коцюбинським, який на довгі роки стає його найближчим другом і порадником у літературній творчості.У прекрасному нарисі „Червона лілея”, присвяченому Михайлу Коцюбинському, М.Чернявський описує свою зворушливу і хвилюючу зустріч з цим визначним і вже популярним на той час письменником; „Михайло Коцюбинський... Ще 1901 року це ім’я було для мене порожнім, беззмістовним звуком”. Дружба з Михайлом Коцюбинським була для Миколи Чернявського великою школою зростання літературної майстерності та ідейного гарту.

М. Коцюбинський

Чернігівський період життя і творчості духовно збагатив поета, та рідні степові простори кликали його додому. Але обставини склалися так, що Чернявський разом із сім’єю переїжджає до близької за географічними ознаками рідному Донбасу Херсонщини, де проживе понад тридцять років.

 

На південь, до моря, я линув душею,

І мріялась синя пустиня мені.

З’являлось: літають чайки понад нею...

На обрії хмари снують ясні...

                                        Тепер я побачив. О, скільки простору,

                                        І сяєва, й блиску це море таїть!

                                        Як вільно тут серцю, як вільно тут зору!

                                        Як груди тріпочуть, як хочеться жить!..

 

          На Херсонщині письменник зустрів революційні події 1917 року. Учителював, керував „Просвітою”, продовжував писати. У кінці 20-х років у харківському видавництві „РУХ” вийшли 10 томів його вибраних творів.

 

Треба бурі, грози, перекличних громів,

Щоб здригнулось усе перед ними.

О, під гомін громів, знаю, певне, зумів,

Я б піснями гукнув не такими!

 

          Революція для Чернявського – це перш за все великий народний суд над тими, хто віками грабував народ, жив з його кривавої праці, знущався над бідними і голодними. Микола Чернявський усією душею прагнув бачити свій народ вільним і щасливим. Він закликає синів України віддати всі сили в ім’я цього майбутнього. В зображенні картин прийдешнього життя реалізм поета, пройнятий оптимізмом, набуває великої сили і переконливості.

    Такі настрої викликали підозру у відповідних державних органів. Також муляла око ревнителів класової чистоти активна діяльність Миколи Федоровича на ниві народної просвіти. Вперше поета було заарештовано за підозрами, які не підтвердилися, у 1929 році у справі так званої „Спілки визволення України”.

Арешт 14 жовтня 1937 року став останнім і смертельним для письменника. Його було звинувачено в багатьох злочинах, зокрема і в тому, що „в 1936 г. Чернявский высказывал своё недовольство по отношению к Соввласти, заявляя о том, что теперь писать свободно нельзя, а молодые советские писатели пишут только хвалебные сочинения о Соввласти, но о самой действительности никто не осмеливается написать”. У слідчій справі М.Ф.Чернявського є ряд інших звинувачень, зокрема і таке: „Как ближайший друг участника СВУ профессора Ефремова Чернявский продолжительное время поддерживал письменную и личную связь с лигой писателей за границей, особенно с галицийскими писателями, среди которых Чернявский пользуется большим авторитетом”.

          До персональної справи М.Чернявського додані протоколи допитів знайомих письменника, колег з педагогічної роботи, вихованців. Заплічних справ майстри спрямували і питання, і відповіді на них у потрібний для облудного слідства бік: з цих документів відомий український письменник, похилого віку людина, постає як політичний злочинець, активний учасний націоналістично-фашистської організації, заклятий ворог народу. Цього хотіла влада.

          Слід додати, що на останньому допиті письменник не визнав жодних звинувачень. Та для фальшивого слідства  це не мало значення. 27 листопа 1937 року трійка НКВС по Миколаївській області прийняла ухвалу: „Чернявского Николая Фёдоровича расстрелять”. Здійснено кривавий вирок було в Херсоні 19 січня 1938 року.

Микола Федорович Чернявський був реабілітований у 1956 році. Відродження його імені почалося з 1964 року, коли донецький літературознавець В.В.Костенко надрукував у видавництві „Донбас” літературно-критичний нарис про життєвий і творчий шляхМ.Ф.Чернявського „На шляхах велелюдних”. 1966 року в Києві було видано двотомне зібрання творів письменника. А в 1987 році на батьківщині поета-земляка в загальноосвітній школі села Святогорівка Добропільського району відкрито кімнату-музей письменника. Кімнату-музей у 90-х роках було обладнано і на території Артемівського краєхзнавчого музею, в якому представлено „бахмутський” період творчості письменника

У своїх спогадах „Під сонцем буття” Микола Чернявський, порівнюючи життя людини з безвісною степовою річкою, писав: „По степу тече річка. Вона то ледве точить по кам’яних перекатах свої тихі води, то розливається по долинах у широкі, задумані плеса... Є в неї свої мілизни й свої глибини. Є в неї береги непривітні, спустошені, і є луги й луки принадні. І де б вона не текла, якими б пустирями не проходила, усюди й скрізь над нею світить сонце...

- Ей, річко, відрадо степовая! Звідки ти взялась і куди прямуєш?

- Узялась я з землі-матері всеплодющої. Наплакали мене її хмари-кочовиці, небесами плинучи. А йду до моря синього, до глибин його неміряних...”

          Таким, як ця річка степова, було життя самого поета. На його п’ятдесятирічному творчому шляху були і свої мілини і глибини, були вдачі і розчарування, але він ніколи не зупинявся у своїй творчості, несучи чисті джерела своєї поезії до глибин людських душ. Кращі його твори назавжди залишилися в золотій скарбниці української літератури.